SP_19_22_2

 

SP_19_22_2

 

02.09.2022

Тема №1  Вступ.

Уроки  № 2 Значення взуттєвого виробництва для народного господарства країни. Ознайомлення з кваліфікаційною характеристикою професії та програмою.

 Вплив суспільного розвитку і засобів виробництва на конструкцію взуття

Протягом тисячоліть змінювалась не тільки конструкція взуття, але і його форма. У даному випадку мається на увазі не лише її утилітарна функція, тобто відповідність форморозмірам стопи, а зовнішній вигляд і розміри. Якщо в першому тисячолітті конструкція взуття була хоч грубою, але все ж наближеною до стопи за розмірами, то в період раннього середньовіччя зі зміною суспільного ладу, розподілом населення на бідних і багатих, різко змінюється зовнішній вигляд і форма взуття. Особливо ці зміни проявилися в епоху панування різних архітектурних стилів: готичного, ренесансу, бароко, для яких були характерні різні архітектурні форми, що знайшли відображення і в костюмі, складовою частиною якого є взуття. Так, в XIV столітті взуття стало видовженим і вузьким, а носкова частина настільки довгою, що її згортали в трубочку, а інколи прикріплювали ланцюжком до інших деталей або до коліна. Таке взуття виготовляли з м’якої шкіри (шевро) чи сукна і нагадувало воно черевики, напівчоботи і чоботи. На таке взуття одягали спеціальні підставки (патини), які виготовляли з дерева чи шкіри (рис. 1.5). Рис. 1.5 – Придворне взуття ХІІ-ХІV ст.

 

Епоха Відродження породила стиль ренесанс, який відтворював інтереси буржуазії, що розвивалась. Це була епоха Петрарки, Коперніка, Мікеланджело, Рафаеля. Живопис звільнився від абстрактної духовності, характерної для середньовіччя.

Костюм цього часу підкреслював красу сильного, здорового тіла, врівноважений духовний стан. Пропорції костюма різко змінилися, він набув форми квадрата. Масивні головні убори, важке за формою і матеріалами (оксамит, парча) вбрання вимагали і іншої форми взуття. Тому змінюється конструкція і форма носкової частини. З’являється жіноче взуття для вулиці, так звана скарпа (рис. 1.6, а), яка нагадує туфлі, виготовлені із м’якої шкіри. На них надягали захисне взуття (п’янелі) у вигляді легких пробкових калош (рис. 1.6, б). Туфлі без п’яткової частини на стовпоподібних підставках – цоколі (рис. 1.6, в) жінки носили на сцені і зі світськими костюмами.

Рис. 1.6 –Чоловіче і жіноче взуття: а – скарпа; б – п’янелі; в – цоколі (XV-XVI ст.)

Основними видами чоловічого взуття були скарпи, носкова частина яких нагадувала коров’ячий ніс, ведмежу лапу. Воно мало майже прямокутну форму, тупу носкову частину, характерною особливістю його були поздовжні і поперечні розрізи (рис. 1.7). Рис. 1.7 – Чоловіче взуття: а – повсякденне; б – військове а б а б в

Бароко (дивний, химерний) – стиль, який переважає в європейському мистецтві XVII ст. Для нього характерний показ багатства, зникнення конкретної форми, тобто стан нестійкості, наповненість виробів внутрішнім драматичним напруженням. У костюмі зникла натуральна лінія. Він став багатошаровим, химерним, нефункціональним і ненатуральним (рис. 1.8). Рис. 1.8 – Чоловічий костюм стилю бароко (XVII ст.)

Основним видом чоловічого взуття були чоботи з розтрубами. Халяви цих чобіт були з крагами з замші (рис. 1.8; 1.9, б). Зсередини в три ряди до чобіт пришивали генуезьке мереживо чи шлярку з голландського батисту.

У 1645-1660 рр. замість придворних чобіт з’явились закриті туфлі на низькому каблуці з бантами, розетками і пряжками на підйомі (рис. 1.8; 1.9, а). Рис. 1.9 – Чоловічі нарядні туфлі (а) і чоботи мушкетерів (б) (XVII ст.)

Положення тіла при русі змінилося: в палацах і храмах ходили, підводячись на носок. У зв’язку з цим з’явилось взуття з каблуком, яке сприяло утриманню фігури в новому пластичному положенні. Суттєвим нововведенням цього періоду стали червоні каблуки – символ привілеїв правлячого класу. Починаючи з 50-х років і до кінця XVII ст. форма туфель, які доставали до щиколотки і мали видовжену носкову частину, видозмінювалась і розвивалась. З’явився каблук висотою 70-80 мм. Взуття стало більш спокійним за формою, стриманішим у прикрасах, пластично виразнішим. Туфлі мали язик, який закривав повністю верхню частину стопи (рис. 1.10). а б Рис. 1.10 – Жіночі туфлі на платформі (XVII ст.)

 Новим елементом у взутті став рант, який необхідний був для скріплення жорсткої підошви з верхом.

Жіночі туфлі стають легшими і вишуканішими, значно збільшився каблук, крокуль елегантно вигнувся. З’явились пантофлі для дому з високим, вузьким і плоским каблуком, який називався “муль” (рис. 1.11). Таке взуття, як правило, виготовляли з тих же матеріалів (парча, муслін, тафта), що і плаття. Рюші, банти, мереживо, розетки використовувались для оздоблення як плаття, так і взуття. Рис. 1.11 – Жіночі пантофлі на каблуці “муль”

Широко застосовувалась ажурна перфорація. Інколи союзка нагадувала більше мереживну тканину, ніж шкіру. Жінки часто користувались різноманітними патинами – шкіряними калошами, які надягали поверх шовкових туфель (рис. 1.12). Калоші оздоблювали вишивками і стрічками. Рис. 1.12 – Патина (а) і жіночі туфлі з прив’язаними патинами (б) (початок XVII ст.) а б

 Мода на високий каблук викликала необхідність укріпити перейми, тому що зовнішнє склепіння стопи прогинало низ взуття в цьому місці і каблук відхилявся вперед або назад, травмуючи стопу.

 Для укріплення переймів спочатку подовжують верхню опорну частину дерев’яного каблука, підпираючи таким чином склепіння стопи. Потім з’являється зовнішній залізний геленок (нім. gelenk - зчленування), який з’єднує набійкову частину каблука з переймами підошви (рис. 1.13). З часом для укріплення переймів у взутті на високому каблуці почали використовувати напівустілку з жорсткої шкіри, яку замінили в ХІХ столітті на деталь з лубу. Луб пізніше замінили фанерою, картоном або стальною формованою смужкоюгеленком. Рис. 1.13 – Зміна форми геленка у взутті

Якщо костюм стилю бароко повинен був надавати гідності людині і не підкреслював красу її тіла, то костюм стилю рококо (XVIII ст.), навпаки, мав підкреслити талію, груди, стегна. Костюм втратив свою утилітарну функцію і був повністю підпорядкований естетичній.

У більшості випадків туфлі виглядали з-під плаття і, природно, відігравали важливу роль у всьому ансамблі. Їх виготовляли з кольорової шкіри або з білого атласу, з гострими носами і високими каблуками. Одягали їх на кольорові панчохи. Взуття, так само як і плаття, було перенасичене різними прикрасами: пряжками, вишивками, мереживом, перфорацією, стрічками тощо (рис. 1.14). Рис. 1.14 – Жіночі туфлі на високому каблуці (XVIIІ ст.)

В історію моди, ХІХ століття ввійшло як час, коли дуже швидко змінювались напрямки. Стиль цього періоду можна назвати стилем імітацій. Однак слід відмітити, що, незважаючи на поступові зміни одягу, його оздоблення і прикрас, взуття залишалось майже без прикрас, зміна його форм проходила дуже рідко.

 У повсякденному чоловічому костюмі переважали високі чорні чоботи з закотом із замші або дуже низькі черевики і туфлі (рис. 1.15, а, б, в), часто з широким вирізом, пряжками і бантами. На бал одягали закриті туфлі з лакової шкіри (рис. 1.15, г). Гусари носили чоботи з двома швами (рис. 1.15, д). Рис. 1.15 – Чоловіче взуття першої половини ХІХ століття

Для жіночого костюма характерними були шовкові туфлі і тапочки (рис. 1.16, а), а для чоловічого – м’які вузькі чоботи (рис. 1.16, б).

До 1850 р. модним взуттям для чоловіків вважались чоботи і туфлі з гострими носами, характерними для середньовіччя. Новинкою стали гумові і шкіряні калоші. Жінки носили бальні туфлі з зав’язками, пофарбованими в колір плаття. Ці туфлі виготовляли на симетричній підошві. Рис. 1.16 – Шовкові жіночі туфлі (а) і чоловічі чоботи (б) періоду Реставрації

У 70-х роках в чоловічу моду ввійшли черевики з жовтої або коричневої шкіри, які носили в будь-яку пору року. а б г д в а б

Приблизно з 70-х років ХІХ ст. конструкція взуття почала змінюватися: шовк і оксамит замінила порівняно тверда шкіра. Верх взуття викроювали з п’яти і більше деталей, оскільки зшивати їх було не важко, а членування заготовки на більшу кількість деталей скорочувало відходи виробництва. Вся конструкція стала більш жорсткою, з’явилось взуття з застібками, шнурівкою, в основному високі черевики.

 Змінився характер конструктивних ліній – вони стали більш складними. Цей тип промислової конструкцій взуття, який утвердився в кінці ХІХ ст., зберігся практично до цього часу (рис. 1.17; 1.18). Рис. 1.17 – Чоловіче взуття другої половини ХІХ ст.

 

Вперше з’являються черевики для їзди на велосипеді, для катання на лижах, ковзанах тощо. Важливою подією в цей період слід вважати появу жіночих зимових черевиків (рис. 1.18, г). Рис. 1.18 – Жіноче взуття другої половини ХІХ ст.

У ХХ столітті відбувається становлення індустріального виробництва модних товарів, активно проявляється і часто змінюється мода. Демократизація костюма була тісно пов’язана з переходом на промислове виготовлення модного одягу, взуття, аксесуарів. Велика увага приділялась покращенню гігієнічних властивостей і функціональності одягу і взуття. Все це сприяло створенню ноа б в г вих форм костюма. Значну роль в цьому почали відігравати художники. Але організована в Парижі лігою нової моди виставка моделей одягу і взуття показала, що художники не знають законів і технологій створення костюма. Перші вироби масового виробництва не відповідали вимогам споживача, тому що моделі, створені з врахуванням серійного виробництва, втрачали свою унікальність.

Здійсненню задумів модельєрів перешкоджала необхідність створення моделей масового попиту і низької вартості, економного використання матеріалів, механізації виробництва. Ось чому протягом всього ХХ ст. “висока мода” і масове виробництво змушені співіснувати і в той же час знаходитись в постійній боротьбі.

 Форма взуття у ХХ ст. під впливом моди змінювалась через кожні 11- 13 років. Однак існують вічні цінності, які відтворюються у виробах класичного стилю, у виробах, які довгий час радують людину завдяки закладеній в них “високій гармонії”. Саме ці класичні вироби є віхами в розвитку моди і культури ХХ ст. До них слід віднести туфлі-“лодочки”, напівчеревики, чоботи.

 

Історія розвитку українського народного взуття Українське чоловіче взуття.

Універсальним народним взуттям в українських чоловічих костюмах здавна були постоли (ходаки, морщениці) із свинячої або сиром’ятної шкіри, майже аналогічні давньоруським. Виняток становило Полісся, де носили звичайні личаки, схожі на російські або білоруські (рис. 1.19, 1). Постоли були особливо зручні в гірських районах, де замінювали чоботи. Серед них зустрічалися варіанти з округлими незшитими носками, які лише зморщували в намоченому вигляді (рис. 1.19, 2), а також зашиті спереду і з загнутими догори носками (рис. 1.19, 3, 4), які були характерні для Закарпаття.

Поряд з постолами майже таким самим загальновживаним чоловічим взуттям були чоботи. Як щоденне взуття їх повсюдно використовувало лише міське населення, панівні верстви суспільства і козаки. Як святкове і вихідне взуття, чоботи досить широко (за винятком Закарпаття) носили й селяни.

Розповсюджено, в основному, було два типи чобіт: більш м’які, кольорові, із сап’яну – як вихідне взуття дворянства, козацької старшини й рідше запорізького козацтва (рис. 1.19, 5); грубіші, з цупкими халявами, переважно чорні чоботи у міського населення, панівних верств суспільства, козаків – як повсякденне, а в народній масі – як народне взуття (рис. 1.19, 6). Чоботи були невисокими, нижче колін, і зверху обов’язково прикривались напущеними шаровара- ми. Як правило, підбори українських чобіт були плоскі, невисокі й здебільшого підбиті металевими підківками. Носки – видовжено-округлої форми (в запорізьких козаків дещо загнуті догори за східними зразками). Чобіт складався із зшитих поміж собою головки й халяви, до того ж халява мала шов не ззаду, а з зовнішнього боку.

 

 

 Постоли взували на босу ногу або поверх онуч, але найбільш поширені були капці-онучі (іноді шерстяні), що досягали середини литки. Обмотані навколо гомілки високо до самого коліна онучі носили тільки у північних українських землях під личаки. У гірських районах Закарпаття побутували ще й шиті суконні короткі, до литок, панчохи-“капчури”, в які заправляли штани (рис. 1.19, 7). Такі панчохи мали найчастіше червоний колір. Оздоблювали їх тканим візерунком або вишивкою. Значна частина українських селян, які зазнавали найважчої кріпацької залежності й жорстокої експлуатації з боку польсько-литовських феодалів та місцевих багатіїв, не мала коштів на придбання взуття і протягом усього літа ходила босоніж.

Крім взуття, особливу популярність в українському одязі мав широкий шкіряний черес (пояс), який виготовляли із товстої шкіри, зігнувши вздовж навпіл так, щоб згин був унизу. Вгорі його зшивали, за винятком хіба що тих проміжків, де утворювали кишені. Завширшки пояс був від 25 до 30 см (нерідко його доводилося вирізати під пахвами). Дуже важкий черес часто підтримували ще й двома мідними ланцюжками, перекинутими через плечі. Застібали його спереду кількома (від 3 до 5) пришитими до нього ремінцями з пряжками, оздоблювали металевими накладками й тисненням. До череса ще прикріплювали кільця, короткі ланцюжки й гаплики, на які підвішували гаманці, люльки, кресала, ніж тощо. Запорізькі козаки використовували черес як патронташ, іноді пов’язували його через плече.

На рис. 1.19 представлені також конструкції взуття, яке носили в різних регіонах України: чоловічі чоботи-“пришви” (8) з чорної шкіри (Харківщина); чоловічі чоботи-”витяжки” (9) з низько відрізаними халявами або “чирики” (Полтавщина); чоловічі постоли (10), орнаментовані тисненням та оздоблені металом (Західне Закарпаття); чоловічі морщені постоли (11), взуті на сукняні “капчури” (Східне Закарпаття); чоловічі личаки прямого плетіння (12), одягалися на полотняні онучі (Чернігівщина); чоловічі чоботи-“бутилки” (13) з твердими блискучими халявами (Донеччина); чоловічі шкіряні чоботи (14) жовтого кольору оздоблені орнаментом (Львівщина); чоловічі кольорові (15) сап’янові весільні чоботи (Слобожанщина); чоловічі весільні полотняні онучі (16), на які взували плетені постоли (Західне Полісся); чоловічі онучі та личаки для весілля (17), які прив’язували плетеними з конопель шнурками-“волоками” (Західне Полісся); чоловічі весільні онучі (18), нарізані із старої сорочки, та личаки, прив’язані плетеними шнурками-“волоками” (Західна Волинь); чоловічі весільні ритуальні шкіряні постоли (19) з “волоками”, з гострими піднятими догори носками і оздоблені тисненим візерунком (Коломийське Покуття); чоловічі постоли з білої вовни (20) та вишиті вгорі шкарпетки-“капчури” (Закарпатська Гуцульщина); чоловічі весільні чоботи (21) з високими халявами (Буковина); чоловічі весільні чоботи (22) з високими халявами, зібраними до стопи (Городенківське Покуття, Івано-Франківська область). Рис. 1.19 – Конструкції українського народного (чоловічого і жіночого) взуття

Українське жіноче взуття обмежувалося трьома основними видами: постолами, чобітьми і туфлями. Постоли – найбільш поширені серед трудового народу, були особливо характерні для гірських районів Карпат. Від чоловічих нічим не відрізнялися. На Закарпатті до них надівали короткі, до литок, шерстяні панчохи-“капчури”. Чоботи, здебільшого чорні, у своєму щоденному народному варіанті також цілком повторювали чоловічі. Дещо відрізнялися лише нарядні сап’янці, пошиті з чорної шкіри. Вони мали високі (5-6 см) каблуки, підбиті мідними підківками, а в заможних колах – ще й виведені на задниках кольорові візерунки (рис. 1.19, 23).

Власне жіночим взуттям були тільки туфлі, які побутували переважно серед багатих верств суспільства (рис. 1.19, 24, 25). Шили їх з шкіри (рідше із сукна й оксамиту) у формі сучасних полуботинків із загостреними носками, на середніх каблуках. Туфлі взували, як на босу ногу, так і на шерстяні короткі, до колін, пошиті панчохи. У північних українських землях селянки носили личаки з онучами. Звичай ходити босоніж серед жінок з народу був більше поширеніший, ніж у чоловіків.

 До черевиків надівали панчохи, часто вишиті зірочками біля щиколотки (у гуцулок панчохи-“капчури”). Крім того, гуцулки носили доколінниці або поколінниці з білого сукна, якими обмотували ногу, залишаючи ступню відкритою. Онучі гуцули виробляли з червоного сукна.

На задниках жіночих чобіт (рис. 1.19, 28, 29, 32) прострочувалися спіральні завитки. В середині ХІХ ст. зафіксовано носіння чобіт без підборів. У той час українці почали переходити на носіння чобіт на цвяхах. До того ж носили так зване виворітне взуття – з підошвою пришитою, а не прибитою. У чоботах на підошвах настилали шар соломи (устілку), а ноги обгортали онучами. Валяне взуття в Україні – явище дуже пізнє (початок ХХ ст.). На рис. 1.19 також представлені види взуття, яке носили жінки у різних регіонах України: жіночі постоли (26), орнаментовані тисненням та оздоблені металом (Західне Закарпаття); жіночі черевики чорного кольору (27) з зеленими шнурками (Полтавщина); жіночі зелено-чорні чоботи – “чорнобривці” (28), з вистроченими закаблуками та мідними підківками на високих “корках” (Дніпропетровщина); руді жіночі чоботи (29) з орнаментованими закаблуками, постоли (30) шкіряні на ремінцях (Поділля); жіночі орнаментовані чоботи – “сап’янці” (31), жовтокоричневого кольору (Полтавщина); жіночі високі шкіряні черевики (32) з червоними шнурками (Донеччина); жіночі шкіряні морщені постоли (33), одягнуті на плетені вовняні орнаментовані білими нитками “капчури” (Східне Закарпаття); жіночі шкіряні черевики жовтого кольору (34), на ґудзиках, красиво орнаментовані (Буковина); жіночі чоботи – “чорнобривці” (35), чорно-жовтого кольору, з орнаментованими закаблуками (Харківщина); жіночі оригінальної форми постоли з пряжками (36), взуті на білі онучі (Львівщина); жіночі личаки прямого плетіння (37), взуті на полотняні онучі (Чернігівщина); жіночі вес ільні плетені з кольорової вовни (переважно червоної) шкарпетки-“капчури”, поверх яких взували святкові постоли (38) з гострими піднятими догори носками і оздоблені тисненим візерунком (Коломийське Покуття); жіночі весільні онучі з вибіленого полотна та постоли (39), сплетені з дубового “полосся”. Постоли кріпили на ногах шнурками з льону чи конопель – “волоками” (Західне Полісся).

Роль вчених в розвитку конструкцій взуття

Промислова революція XVIII століття знаменувала остаточну перемогу капіталістичного способу виробництва над феодальним. Машинне виробництво, будучи історично закономірним, прогресивним процесом, продовжує розвиватись, стрімко набираючи темпи.

Виникає механічне виробництво взуття. З’являються перші взуттєві машини (швейна, прошивна, для обтягування і затягування заготовки, для прикріплення підошов у рантовому взутті та ін.). Удосконалюється технологія виготовлення взуття.

Взуття формують на колодці, з’являється основна устілка, деталі низу прикріплюють внутрішнім швом. Конструкція взуття наближається до сучасних. Виникає необхідність створення взуття з врахуванням вимог масового споживача і можливостей механізованого виробництва.

Технічний прогрес призводить до виділення творчої діяльності безпос ередньо за межі виробничого процесу. На цій основі створюється особливий вид виробничої діяльності – промислове проектування.

Одночасно з цим розвивається наука про проектування взуття. Окремим її розділам присвячують свої праці зарубіжні й вітчизняні вчені.

 Професор анатомії П. Кампер (1783 р.) видає книгу “О лучшей форме для обуви”, в якій розглядає анатомію стопи і вимоги до раціональної конструкції взуття. Професор анатомії Г. Мейєр (1857 р.) виступає з обґрунтуванням раціональної побудови взуття. Він пропонує принципи графічної побудови колодки. Ґрунтовні дослідження здійснює Б. Ландау (1883 р.) з метою стандартизації розмірів взуття. Директор Петербурзької лікарні, доктор Коршеневський в 1876 р. пропонує в основу побудови раціонального взуття брати гіпсові зліпки стопи, за якими можна “правити” колодку. Професор Київського університету, доктор Ерхард в 1876 р. запропонував для побудови колодок використову- вати контур стопи, для отримання якого створив спеціальний пристрій. Аналогічні роботи виконують І. Яковлєв (1887 р.), І. Приклонський (1890 р.), І. Петров (1925р.), Л. Ніколаєв (1929 р.).

 Мета згаданих досліджень – виявити закономірності зв’язку між форморозмірами стопи і взуття для створення раціональної конструкції колодки. Однак недосконалість методик наукових досліджень і незнання медиками особливостей технології виготовлення взуття не дозволили отримати науково обґрунтовані результати. Тому більшість цих робіт не було використано на практиці.

М. Руднер і В. Левашов (1897 р.) видали роботи, які заклали основи вивчення санітарно-гігієнічних властивостей взуття. У дисертації Н. Керма (1913 р.) висвітлюється питання історії розвитку взуття, негативного впливу нераціональної конструкції взуття на стопу, гігієнічної оцінки взуття і матеріалів, що застосовуються для його виготовлення.

Першу графічну, або вінкельну систему проектування верху взуття розробив віденський майстер-взуттєвик Р. Кнеффель (1886 р.). В основу цієї системи він поклав розміри стопи і графічний спосіб побудови плоского контуру моделі в системі прямокутних координат, для чого запропонував конструктивну сітку (вінкельний стан).

Графічна система Р. Кнеффеля удосконалюється багатьма модельєрамипрактиками. Так, Е. Франке пропонує встановлювати кут косого підйому в залежності від висоти каблука.

Л. Кесслер розробляє нормативи і спеціальні лекала для більш правильної побудови контурів моделі і її деталей. І. Салін також вносить деякі зміни в цю систему. Один з основоположників проектування взуття в Чехії В. Веверка розробляє сітку допоміжних ліній, які не враховують параметрів колодки, за виключенням висоти каблука.

Арно Хассельбарт вперше запропонував проектування деталей верху взуття на основі розгортки бокової поверхні колодки, яку називали “копією”, забезпечивши тим самим більш правильне визначення контурів деталей і місця їх з’єднання. Крім цього він враховує функціональні припуски в носковій частині, які враховують зміну розмірів стопи в динаміці і забезпечують нормальні умови для її функціонування.

У 1910 р. А. Келлер запропонував у вінкельний стан Кнеффеля встановлювати розгортку (“копію”) колодки. Об’єднану систему проектування називають графо-копіювальною або системою Келлера-Кнеффеля.

Деякі дослідники доповнюють і удосконалюють графо-копіювальну систему. Так, Е. Траверс рекомендує більш правильний метод встановлення точки союзки, застосовуючи для цього спеціальний шаблон.

 В Росії видаються посібники з моделювання взуття, в основу яких покладена графо-копіювальна система. А. Райх (“Обувная модель”, 1939 р.) розвиває і уточнює окремі положення системи, а К. Ємельянов наводить креслення різних моделей взуття за цією системою (“Практическое руководство по моделированию верха и низа обуви”, 1939 р.).

В Чехії велику роботу з удосконалення вказаної системи проводить В. Буділ. Крім цього великою заслугою В. Буділа є принципово нова методика одержання розгортки колодки з допомогою зліпка, яка значно покращує її точність.

Перевагою графо-копіювальної системи над графічною є використання розгортки колодки, що значно покращило якість і точність спроектованих деталей і заготовки в цілому, забезпечило задовільне формування її на колодці, що дуже важливо в умовах механізованого виробництва.

Але недоліки, які були характерні для вінкельного стану мали місце і в новій методиці проектування.

Та незважаючи на ці недоліки, удосконалена і доповнена різними дослідниками графо-копіювальна система проектування використовується в багатьох країнах світу і сьогодні.

Поряд з розвитком взуттєвої промисловості розвивається і змінюється наукова база. У 1928 р. в Москві, а в 1930 р. в Києві були відкриті науково-дослідні інститути шкіряно-взуттєвої промисловості (відповідно ЦНДІШП і УкрНДІШП); в 1930 р. відкриваються технологічні інститути легкої промисловості в Москві та Києві.

 Все це дозволило розпочати систематичну підготовку спеціалістіввзуттьовиків і проводити науково-дослідну роботу з різних проблем, в тому числі безпосередньо з проектування взуття.

У 1925 році вперше на Ленінградській взуттєвій фабриці “Пролетарская победа” запроваджують клейовий метод кріплення низу взуття, в 1937 – на фабриці “Скороход” – допельний метод, а в 1938 році – метод гарячої вулканізації. Дещо пізніше ці методи знайшли застосування на українських взуттєвих фабриках.

Наука про проектування взуття починає свій розвиток в 30-і роки ХХ століття. Основи її закладають взуттьовики у співпраці з вченими-медиками (анато- мами, антропологами, ортопедами, фізіологами). Новій галузі знань потрібно вирішити проблему науково обґрунтованого проектування взуття різних конструкцій і призначення.

Проводиться масовий обмір стоп, вивчається динаміка стопи людини, а також розробляються методи раціональної побудови колодок. Цими дослідженнями займались Зибін Ю.П., Хохлов Б.П., Кунак В.В., Ліокумович Х.Х., Ченцова К.У. та інші. У 1931 році видається книга Б.П. Хохлова “Нога и колодка”, в 1935 році виходять з друку статті Г.Ф. Іванова та М.Ф. Іваницького про допустимість стиснення стопи взуттям і К.М. Платонова про роботу підошви у взутті.

З 1930 року публікуються роботи Н.А. Бернштейна з біомеханіки стопи.

Враховуючи недосконалість графо-копіювальної системи моделювання взуття, в 1936 році в ЦНІШП група вчених (Ю.П. Зибін, Б.П. Хохлов, Х.Х. Ліокумович) розробляють принципово нову систему проектування верху взуття, в основу якої покладені узагальнені дані масового обміру стоп. Вони встановлюють, що між розмірами колодки по довжині та розмірами по її обхвату існує певна залежність, яку можна виразити за допомогою коефіцієнтів розгортки. У цих роботах визначені відповідні коефіцієнти до основних анатомічних точок стопи, розроблена сітка базисних ліній. Це дозволило більш обґрунтовано розробляти конструкції взуття різних видів. Сьогодні ми називаємо цю систему копіювально-графічною.

 А.А. Афанасьєв, Г.І. Рослик, В.П. Апанасенко та інші працюють над одержанням більш точних розгорток, розрахунком параметрів деталей верху та серійним розмноженням (градируванням) шаблонів. Фарнієва О.В. досліджує проблему створення раціональної колодки.

Заслуговують на увагу роботи Пєшикова Ф.В. з одержання точних розгорток способом зліпка, Апанасенка В.П., який впровадив шаблонний спосіб проектування взуття.

 Вивченню деформацій, які виникають при формуванні заготовок різних конструкцій, присвячені роботи Г.І. Рослика, А.А. Афанасьєва, В.П. Апанасенка.

 Великий вклад в розробку конструкцій взуття різних видів і призначення вніс Пєшиков Ф.В. Його праці направлені на удосконалення і конкретизацію копіювально-грфічної системи проектування, якою користуються в різних країнах.

Дубинському Е.А. належать праці з проектування колодок, вивчення кінематики градир-машин та ін.

Удосконаленню внутрішньої форми взуття (колодки) присвячують свої роботи Фукін В.О., Ченцова К.І., Риндич А.А., Либа В.П., Домбровський А.Б., Якимова Г.П. та ін.

Застосування внутрішнього способу формування взуття вимагало високої точності його проектування. Тому в Московському технологічному інституті легкої промисловості (МТІЛП) під керівництвом Зибіна Ю.П. проводяться роботи з проектування різних конструкцій взуття на основі жорсткої оболонки. Над створенням цієї методики працювали Раяцкас В.Л., Кочеткова Т.С., Ключникова В.М., Довнич І.І. та ін.

У 1962-65 рр. в Мілані (Італія) в Міжнародному інституті взуттєвої техніки та мистецтва Адріано Лунаті, викладач школи АРС СУТОРІЯ (з лат. – взуттєве мистецтво), використовуючи елементи існуючих систем моделювання, запропонував метод проектування взуття на колодці і перенесення ліній моделі на площину. Це дозволило покращити формувальні властивості заготовки.

Взуттєва промисловість, починаючи з 1990 року, опинилась в надзвичайно несприятливих умовах на внутрішньому ринку. Через різкий спад вітчизняного виробництва взуття внутрішній ринок заповнився імпортними товарами сумнівної якості. Тому сьогодні перед вченими стоїть завдання зробити все для того, щоб вітчизняне взуття було конкурентоспроможним. Для цього необхідно готувати професіоналів з дизайну, проектування виробів, технології з застосуванням найсучасніших наукових розробок, автоматизованих систем проектування, передового досвіду вітчизняного і зарубіжного взуттєвого виробництва. Італійський метод має значні переваги завдяки своїй точності і якості формування спроектованого взуття і тому широко розповсюджений у світі.

Домашнє завдання: Зробити конспект.

Контрольні запитання

1. Що собою являла конструкція взуття первісної людини?

2. Характерні ознаки конструкції і форми взуття епохи середньовіччя.

3. Які особливості форми і конструкції взуття готичного періоду?

4. Характерні ознаки форми взуття періоду Ренесансу.

5. Характерні ознаки взуття періодів Бароко і Рококо.

6. Характерні ознаки конструкції взуття ХХ століття. Класичні конструкції.

7. Які вчені вперше почали досліджувати стопу з метою створення раціонального взуття?

8. У чому полягає суть графічної системи проектування взуття Р. Кнеффеля?

9. Які зміни і доповнення вніс в графічну систему А. Келлер?

 10.Недоліки графічної і графо-копіювальної систем проектування.

11.Назвіть російських і вітчизняних вчених, які працювали над створенням способів проектування взуття.

12.Назвіть російських і вітчизняних вчених, які працювали над створенням раціональної внутрішньої форми взуття (колодки).

Література

1. Козлова Т.В. Основы художественного проектирования изделий из кожи: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Легпромбытиздат, 1987. – С. 22-74.

2. Конструирование изделий из кожи: Учебн. для вузов / Ю.П. Зыбин, В.М. Ключникова, Т.С. Кочеткова, В.А. Фукин. – М.: Легкая и пищевая промсть, 1982. – С. 5-15.

 3. Латишева Л.М. З історії українського народного взуття // Легка промисловість. – 1999. – № 3. – С. 40-41.

 4. Лиокумович В.Х. Проектирование обуви. – М.: Легкая индустрия, 1971. – С.11-22. Фукин В.А. Проектирование внутренней формы обуви. – М.: Легпромбытиздат, 1985. – С. 5-10.

5. Бегняк В.І. Основи конструювання і проектування виробів із шкіри: Навчальний посібник. – Хмельницький: ТУП, 2002. – С. 5-22.